Сам Ноймайєр відводить собі нішу в історії світового балету XX ст. між Бежаром та Дж. Кранко, маючи на увазі насамперед, тяжіння до великої форми. «На моїй роботі, наголошує Ноймайєр, позначається модерністський вплив. Разом з тим, знаючи та люблячи класичний танець, я шукаю засоби розвивати та зберігати традиції «великого балету». Тенденція кінця XX ст., що підтримується більшістю мої колег — мала форма. Можливо, цьому є фінансове пояснення. Однак ця схильність до малих форм, цікава з одного боку, з іншого боку — небезпечна. Відповідаючи прагненню публіки до «великих балетів», такі числені трупи, як Паризька опера або Лондонський Королівський балет, змушені уподібнитися музеям та показувати, головним чином, «старі» балети, поряд з якими доля нових вистав надто замала. З цієї причини я намагаюся активно експериментувати у напрямку так званого «симфонічного танцю», який дозволяє знайти засіб розповідати історії, близькі до сучасного життя, до молоді. Загалом я спробую утримати жанр «великого балету» на плаву» [1].
«За сорок років творчості він поставив величезну кількість вистав, багато з яких визнані класикою балетного мистецтва XX ст., писала у 2005 р. дослідниця творчості Ноймайєра Н. Зозуліна [2, с. 31]. У побудованому ним на підмостках Гамбургської Штаатсопер авторському балетному театрі представлені балети усіх видів та жанрів, народжені у контакті зі світовою культурою та історією, у союзі з уславленими музичними та літературними шедеврами, у дискусії з хореографічною спадщиною. Визначаючи домінантою цієї різноманітності повнометражну форму балетної вистави, Зозуліна виокремлює такі новаторські розробки великої балетної вистави, як цикл програмних танцсимфоній на музику Г. Малера, танцювальні меси та ораторії на музику Й.С. Баха, В.-А. Моцарта, Г.Ф. Генделя. Але в основі творчості Ноймайєра, наполягає дослідниця, традиційно значущі в історії балетного театру сюжетні вистави на кілька дій. Жоден з хореографів XX ст. не вніс у балетну афішу таку кількість назв в даному жанрі, як Ноймайєр, дозволивши тим самим балетному театрові устояти під бурхливим натиском «самодостатньої» хореографії та contemporary dance» [2, с. 15].
За принципом жанрово-естетичної спорідненості, у першу групу таких балетів можна віднести авторські версії відомих класичних балетів з усталеною сюжетною основою та збереженою музичною драматургією («Лебедине озеро», «Спляча красуня», «Лускунчик», «Попелюшка»).
Друга група — це танцсимфонії (насамперед на музику Малера).
Третя — сучасні сюжетні балети (в тому числі за мотивами відомих драматургічних або прозових творів): «Отелло», «Трамвай «Бажання», «Пер Гюнт», «Смерть у Венеції». До останньої великої групи (не виокремлюючи їх із загалу) Н. Зозуліна відносить релігійно-обрядові вистави, куди разом з «Реквіємом» Моцарта, «Пассіонами» Баха та «Месією» Генделя-П'ярта включає також «Весну священну» І. Стравінського.
Велика група сюжетних балетів Ноймайєра пов'язана із творами світової літератури. У сфері інтересів хореографа — весь її історичний діапазон: від біблії, античної трагедії та середньовічних саг до сучасної драматургії, поезії та прози. Це шість п'єс Шекспіра «Ромео таДжульєтта» (три редакції), «Гамлет», «Сон літньої ночі», «Отелло», «Дванадцята ніч», «Як вам це подобається». «Кожна має вихід у сучасність, який відкриває хореограф шекспірівським героям та конфліктам. Проблеми ускладненого сучасного світу та людської психіки, що втратила гармонію, впливають на пульс життя та актуалізують у свідомості своїх глядачів образ самого Шекспіра», пише Зозуліна. Ноймайєр, робить вона важливий висновок, займається дослідженням не стільки фізичних, скільки метафізичних, душевних дій п'єси, і від них вистроює дію у балеті. Танцю потрібні стани, зумовлені реакцією на реальну ситуацію, у якій знаходяться герої і яка народжує емоційні висловлення. Цей підхід підтверджується словами самого Ноймайєра про Шекспіра: «Його п'єси написані про таке, що лежить понад словами. Це робить його величезним автором не тільки п'єс, а й балетів» [2, с. 23].
Другие статьи:
Эразистрат
Наряду с Герофилом, ведущим представителем Александрийской медицинской школы был Эразистрат (304-250 до н.э.) – ученик Теофраста и, по свидетельству Плиния, потомок Аристотеля. Эразистрат в своем понимании жизнедеятельности тела исходил и ...
Методологические основы исследования
Методологическим основанием исследования является диалектический анализ зрелища как особой формы деятельности в культуре. Концепция деятельности означает, что зрелище понимается не созерцательно, а активно как действие, творчество. Вместе ...
Понятие цивилизации
Определение цивилизации. Цивилизация включает в себя системообразующие компоненты общественной жизни: технико-технологический, социально-экономический, политический, материально-бытовой.
Цивилизация — материально-техническая, технологиче ...