Аналізуючи один з кращих балетів Ноймайера «Ромео і Джульєтта» на музику С. Прокоф'єва, дослідниця, на жаль, уникає конкретних порівнянь з виставою Кранко, у котрій Ноймайєр брав участь, як виконавець партії Паріса. Але доходить висновку, що ця постановка «є прикладом вдалого суміщення традиційних та новаторських начал, тобто змістовно-смислових пріоритетів драмбалету з його увагою до конкретної реальності і психології взаємовідношень та образно-виразну складову, притаманну симфонізованому сюжетному балету» [2, с. 23].
У останній редакції «Ромео і Джульєтти» Ноймайєр використовує свій улюблений прийом «балету в балеті». Джульєтту виховує «рокова красуня» — мати, яка вчить дівчину мистецтву дефіле (саме в цьому процвітає призначений їй Паріс). Ромео, який з'являється інкогніто на балу, підкоряє Джульєтту саме вмінням танцювати. Побачивши молоду Капулетті, забуває навіть про театр, де вони танцювали з Меркуціо. А, бажаюча осягнути мистецтво класичного танцю та закохі, на у Ромео, Джульєтта віддаляється від світу етикету. Для концепції Ноймайера важливо те, що герої перед смертю у фіналі втрачають здатність до танцю. І хоча цей сценарій побудовано за законами логіки, шекспірівська пристрасть-смерть та ноймайєрівський поміркований потяг до танцю не відповідають емоційній напрузі хореографічної трагедії.
На думку О. Єрмакової, Ноймайєр «потіснив традиції Баланчіна, які домінували у середині XX ст., тобто абстрактний, безсюжетний балет, який демонстрував, в основному, структуру техніки та стилю танцю, змінили змістовні постановки». Стиль Ноймайера авторка визначає як «ліберальну класику», хоча значення цього терміну не розкриває, та називає його твори літературно-симфонічними валетами [3,с. 16]. Водночас Єрмакова стверджує, що, на відміну від більшості молодих сучасних хореографів, які працюють у малій формі, Ноймайєр «експериментує у напрямку «симфонічного танцю». А у розділі «Тенденції розвитку виразних засобів в хореографії Джона Ноймайера» вона бачить головною задачею Ноймайера як хореографа великої балетної форми відродження та збереження балетної традиції.
Таким чином, усе, що сприймається органічно у полістильовій палітрі Ноймайера, та є наслідком його поміркованого, креативного пошуку, О. Єрмакова об'єднує під гаслом традиціоналізму балетних форм. До цього висновку вона приходить, повторюючи помилку попереднього покоління «охоронців класичного танцю», які вважали безсюжетний балет синонімом абстрактного, та відмовляє постановкам цього типу у змістовності. З іншого боку, Єрмакова переконливо доводить, що саме насичена та логічна драматургія (а не суто пластична мова, в тому числі пантоміма) робить хореографію вистав Ноймайера новаторською. Надаючи нового тлумачення терміну «драматичні балети», вона бачить композиційну єдність у напрузі, яка «створюється особистісною та міжособистісною психологією стосунків героїв» [3, с. 17].
Розглянемо кілька найбільш характерних для Ноймайера балетів, аби підтвердити чи спростувати цю концепцію. Почнемо з традиційного для балетмейстерів Західної Європи XX ст. звернення до «дягілєвських зразків», точки відліку хореографів нової доби. При цьому зважимо на те, що французьких хореографів можна розглядати під знаком видозмін концепції прекрасного, німецьких виокремлює тема трагічного світосприйняття.
За словами Н. Зозулиної, Дж. Ноймайєр у своєму варіанті «Весни священної» (інша назва «Священна», 1972) відтворював атмосферу апокаліпсису. «У темряві блукали постаті чоловіків та жінок з простягнутими, немов щупальця, кінцівками. Коли кінцівки знаходили контакт у протилежної особи, то зчіплювалися та створювали «мутантні» статури. Ще більш сюрреалістичний вигляд мали багатофігурні композиції на той же кшталт, з людських тіл, немов розплющених гусеницями танків. Згодом, по діагоналі, боковим рухом починала пересуватися роботизована маса персонажів. У її «хвості» була жінка, прямуюча тим же шляхом до центру сцени. Саме вона у фіналі балету (на музику Обранниці) у сольному танці демонструвала прагнення позбавитись від внутрішньої механістичності, мужньо протистояла хижій навалі призраків» Вочевидь, саме її мав на увазі Ноймайєр, коли називав свій балет «Священна».
Другие статьи:
Основные функции культового искусства
Искусство в системе культа не перестает быть художественным творчеством. Оно не теряет своей эстетической стороны и продолжает вызывать эстетические переживания не только у его создателей, но и его «потребителей» – участников культового д ...
Индустриальные и спортивные субкультуры
В начале 20-го века с романтизацией городского образа жизни и неспособности части молодежи жить вне города возникают индустриальные(городские) субкультуры. Часть индустриальных субкультур вышли из фанатов музыки индастриал, но наибольшее ...
Самое молодое искусство
Самое молодое искусство - кино настойчиво стремится определить свое место в человеческом обществе и в семье других искусств. Ощущая себя детищем двадцатого века, эпохи неслыханных технических достижений, кино осознает и свои неразрывные ...